Про національный скарбъ, рятованый сепаратистами

ХІХ столѣтье - столѣтье пануванья народницькихъ и соціалистичныхъ идей, коли вся интелигенція завзято творила «нове», «майбутне», а книжна мова була непотрêбнымъ реакційнымъ мотлохомъ часôвъ пансько-феодального вызыску. Саме соціалистичными идеями керувалися патріархи сучаснои украинськои мовы, творячи êи выключно на основѣ народныхъ говорôвъ и игноруючи усю писемну спадщину Руси.

Теперъ мода на соціализмъ въ національному русѣ пройшла, патріоты кинулися фантазувати на темы традицій, що уходять у глыбъ вѣкôвъ, але - дѣдька! Наша «традиція» въ зворотнёму розглядѣ доходить до Котляревського, а за нимъ - та жъ проклята «феодальна», «промосковська», «церковно-бурсацька» книжна мова.

Чи була въ насъ наша писемна мова до Котляревського? Не дивно, що будь-якій украинофобъ скаже однозначно - нѣ! Не дивно, що й офиційна позиція російськои науки не ôдповѣсть на це запытанье ствердно. Але дивно читати въ книзѣ, яка начеб-то покликана захищати про-украинську позицію, отаке: «Постає питання: "Як сталося, що народ ... опинився в настільки жалюгідному становищі, що за 200 років не спромігся забезпечити ані свого існування як народу, ані захистити і повністю зміцнити позиції своєї мови?» (Орест Ткаченко. Українська мова і мовне життя світу. Київ, 2004)

«Неиснуванье» украинськои мовы до Котляревського бôльшôсть ученыхъ пояснюють хитрою й агресивною политикою Московськои державы, яка призвела до занепаду «староукраинськои мовы» (абсурдный терминъ). Але не вся територія бувшои Кіêвськои державы була пôдъ Москвою...

«Та й не скрізь староукраїнська літературна мова була витіснена: в Західній Україні вона трималася ще й у XIX ст., правда, покрита флером слов’яноруської». (В. Русанівський. Історія української мови)

Заразъ въ національному таборѣ, задля едности Сходу й Заходу, модно ôдхрещуватися ôдъ галицькихъ вплывôвъ (яки прийнято называти «галицько-діяспорними»). Мêжъ тымъ въ Галичинѣ руська мова розвивалася, хочъ и безъ державнои пôдтрымки, хоч и пôдъ вплывомъ спорôдненои польськои, але рôвно, безъ ексцесôвъ и перестрибувань зô староруськои на словъяноруську, а потôмъ на «народну українську». Вона, якъ була руська, так и лишалася, доки соціалисты не взялися лѣпити нову націю й нову мову. И хочъ наприкôнцѣ ХІХ - початку ХХ ст. галичанамъ накинуто невластиву имъ назву - украинцѣ - а литературну мову пôдгоняли пôдъ надднѣпрянський діалектъ, рôвный розвиток нашои мовы тамъ не перервался и сёгоднê Галичина - единый справдѣ украинськомовный регіонъ. (Знѣмить рожевы окуляры, хто зô мною не згоденъ.)

Про давньоруську спадковôсть галицькои мовы писалъ Иван Нечий-Левицький (для нёго це була негативна риса): «В той час Україна, щодо просвіти, була забута руськими царями. Давня Київська академія зоставалась з своїм схоластично-клясичним духом. Сковорода писав свої твори в клясично-аскетичнім моральнім тоні, а Галичина одійшла в 1772 році під австрійську державу і додержала те клясично-церковне прямування аж до 30-х років теперішнього віку, коли Іосиф Левицький та Лісенецький в 1838 році писали вірші зовсім в тоні києво-могилянськім... Нема нічого дивного, коли... в Галичині стара святоюрська партія й досі пише церковно-бурсацьким язиком, на котрий і собаки брехали б з переляку, якби хоч трохи тямили в літературі».

Проте Нечуй-Левицький булъ все жъ таки людиною далекоглядною: «... колись згодом і в Галичині зміниться так-само в народа мова, і хіба тільки в Карпатах ще зостануться може й навіки ніби склади стародавньої мови». (І. Нечуй-Левицький. Сьогочасна часописна мова на Україні)

Отже пôдôйшли до наболѣлого карпато-русинського пытання. Наше ставленье до карпаторусинôвъ менѣ нагадуе совѣтську армêйську дѣдовщину (а якъ же мы на словахъ цураемося всёго совкового!): насъ цькували, и цькують дотеперъ, великоросы, яки вважають себе нашимъ «старшимъ братомъ», ôдôграемось на карапаторусинахъ, бо жъ для нихъ мы есьмо «старшими братами». Зъ полнымъ - ôдъ найзавзятѣшихъ украинофобôвъ перейнятымъ, и зовсѣмъ не оригинальнымъ - арсеналомъ аргументацій и наклепôвъ.

Того, що сучасну украинську литературну мову (СУЛМ) побудовано на основѣ надднѣпрянсько-полтавськихъ говорôвъ, нихто не заперечуе. А теперъ вслухайтесь: «закарпатський говôръ украинськои (тобто надднѣпрянсько-полтавськои) мовы»! Та ôдстань ôдъ ареала надднѣпрянсько-полтавськои мовы до Закарпатья втричѣ бôльша, нѣжъ самъ той ареалъ! Теперъ уявить себе на мѣсцѣ пôдкарпатцêвъ. Тысячолѣтьями они були русинами, причому зберêгали ту свою тотожнôсть и плекали руську мову въ абсолютно чужому середовищѣ, и раптомъ въ ХХ столѣтьѣ спочатку вчены мужи зъ Галичины, потôмъ освѣтны комисары Украинськои ССР имъ починають толкмачити, що нияки они не русины, а ихъ литературна мова - то «засмічене регіоналізмами язичіє». Дивно ще, що русинський рухъ такий слабкий. Але исторія - це наука, яка повчае не про минуле, а про майбутне. Памъятаю, бачилъ емъ по телевизору, якъ гордо скандували хорватськи болѣльники наприкôнцѣ вôсьмидесятыхъ пôдъ часъ матчу мêжъ «Цибоною» и «Жальґирисомъ»: «Ю-ґо-славъ-я! Ю-ґо-славъ-я!», въ серединѣ жъ девъяностыхъ хорватськи баскетболисты пôдъ часъ нагородженья переможцêвъ чемпіонату Европы демонстративно выйшли изъ зали, коли загралъ югославський гvмнъ. А мêжъ цима подѣями була крывава хорватсько-югославська вôйна. Выстачить якоêсь глыбокои економичнои кризы (проти того нихто не ґарантованый) и незадоволенье невизнаными еѳничными правами може перерости въ набагато серъёзнѣший конфликтъ. (Я ни въ якому разѣ не пророкую збройного конфликту, але й незбройны конфликты руйнують державы й націи.)

Зъ огляду на выщесказане про походженья СУЛМ, корени русинсько-украинського протистоянья слѣдъ шукати не въ ôдôрваности русинôвъ ôдъ украинцêвъ, а въ ôдôрваности украинцôвъ ôдъ русинôвъ.

Чи всѣ учасники карпато-русинського руху таки вже зрадники Украины?

«Ми зоз Українцами маме заєднїцку – угроруску - културну традицию, на хтору надбудовани три култури: наша, т.є. култура бачванских Руснацох, култура карпатских Русинох и култура заходней України. Прето нє треба з тоту традицию претарговац шицки вязи, а културни традициї и карпатских Русинох и Українцох мушиме єднак уважовац (цо нє робя екстремни представнїки анї єдней опциї). У прешлосци ище нїхто з Руснацох нє претаргнул тоту вязу зоз угроруску културу. Прето нам и то поука з прешлосци». (Др. Юлиян Рамач. Потребнєйша нам любов ґу свойому и виталносц)

«Нам то будзе найвекша помоц, а Україна на тот способ може лєм змоцнїц довириє и почитованє хторе шицки ту яких нас єст чувствуєме ґу велкому Украинскому народу. Теди, лєм теди годни зме бешедовац и глєдац у себе тото цо нас приблїжує и прави "єдним истим", а нє тото цо нас роздзелює и виклада нєдовирию штредку у хторим жиєме и маме жиц док нас ту єст таких лєбо иншаких». (Писмо пана Михала Горника котре послал до редакциї «Руске Слово»)

Историчну помылку було зроблено, коли назву «малоруська» почали вважати образливою. Оце «мало» очи кололо, надто вже кортѣло бути «великими» - въ вынику лишилися справдѣ великои спадщины, що въязалася зô словом «Русь». Ще дуже популярно звинувачувати «москалêвъ» въ тому, що вони, бачъ, «украли» нашу назву. То хѣба жъ «москали» заборонили намъ зватися «русинами» й «малорусинами»? Надто завзята боротьба зъ комплексомъ меншевартости - це и есть найвыразнѣша ознака поминутуго комплексу.

Ворожа пропаганда завжди знайде свои аргументы. Не хочете бути «малороссіянами», будете «окраиной»! Хоча мене, наприкладъ, зовсѣмъ не обходить, чи назва «Украина» походить ôдъ «окраины», чи ôдъ чогось «престижнѣшого». Складаеться враженье, що бôльшôсть нѣбипатріотôвъ, якщо имъ якимось чиномъ безперечно довести, що вони малоросы або «Украина» - то «окраина», почнуть свою батькôвщину за це зневажати. Це патріотизмъ и націонализмъ, побудованы на сvмволахъ. И бôльше ничёго.